Жінка на Київщині 30 років живе без паспорта

Історія Олександри Дрьомової, яка мріє офіційно стати українкою

Про це повідомляє інформаційний портал "Моя Київщина" із покликанням на "УП. Життя".

У сучасному світі, де багато людей мають свідомість своєї національної приналежності завдяки офіційним документам, існують і ті, хто мусить боротися за визнання свого статусу громадянина. Одна з таких осіб — Олександра Дрьомова, яка прожила понад 30 років без паспорта, але залишилася вірною своїй мрії стати офіційною громадянкою України.

Олександра народилася в колишньому СРСР та переїхала до України вже після її проголошення незалежності. Невдовзі жінка втратила радянський паспорт. Той день став початком численних проблем і хибних рішень, наслідки яких затягнулися на роки.

Зараз їй 50, вона проживає у Малій Олександрівці, що на Київщині. Жінка поборола наркозалежність, а тепер допомагає з реабілітацією іншим, веде активну соціальну діяльність, волонтерить на користь ЗСУ та поступово наближається до отримання омріяного громадянства України.

Батьки Олександри родом з Казахстану. Вони познайомилися під час навчання в геологічному інституті та невдовзі одружилися. Коли батька направили для проходження навчальної практики на територію теперішньої росії, мама поїхала з ним. Олександра народилася 3 жовтня 1973 року вже у місті Зима Іркутської області.

Проте родина прожила там недовго – приблизно 1,5 року, після чого повернулася до Казахстану. Коли Олександрі було 2 роки, тато пішов з родини. Потім її мама довго не могла оговтатися.

Дитинство та період дорослішання Олександри проходили у Казахстані. Навчання у школі добігало кінця, а на руках вже був радянський паспорт, тож перед Сашею постало питання – куди далі?

На той момент співмешканцем її мами був чоловік із Києва. Саме він розповів їй про це місто і Україну загалом, яка на той час вже була за крок до проголошення власної незалежності. Олександра "загорілася" побачити її на власні очі.

У серпні 1991 року вона приїхала до Києва і вступила в училище на спеціальність "маляр, штукатур, лицювальник-плиточник". Після закінчення навчання, у 1995 році, трапилось те, що вплинуло на подальше життя Олександри. Жінка загубила єдиний документ, що посвідчував її особу – радянський паспорт.

Тоді я ще не переоформила його на український паспорт. Тож вийшло так, що у мене не було жодних документів

– говорить Олександра та зізнається, що досі картає себе за те, що одразу не почала бити на сполох і більш наполегливо шукати вихід із ситуації.

На той момент зв’язок з батьками вона втратила, тож надіслати копії бодай якихось документів з Казахстану, як-от свідоцтва про народження, було нікому. Виїхати за документами сама вона також не могла, адже потрібен був паспорт.

У тата була інша сім’я. До мене нікому не було діла Я була сама по собі. Зв’язок із мамою я втратила приблизно за 5 років життя в Україні. Через багато років дізналася, що у 2012-му вона померла. Тато теж.

Шлях від залежності до остаточної свободи

Втрата документів, за словами Олександри, унеможливлювала нормальний плин життя – вона не могла офіційно влаштуватися на роботу, орендувати житло, оформити банківську картку і навіть звернутися по медичну допомогу. Ці та інші труднощі призвели до того, що жінка, як вона сама каже, "потрапила у погану компанію" і почала вживати наркотики. Згодом через це жінка опинилася у колонії. Та вже за рік вийшла з довідкою про звільнення, і одразу потрапила в лікарню.

У 2010 році жінка почала проходити реабілітацію від наркозалежності у християнському центрі відновлення особистості. Курс тривав рік у нині тимчасово окупованому Генічеську, що на Херсонщині.

Олександра пригадує, коли вперше усвідомила, що нарешті вільна від залежності:

Коли після реабілітації я зіткнулася з наркотиком сам на сам. Я подивилася на все це і мені стало огидно.

Шлях був складним, але Олександра змогла остаточно звільнитися від згубної звички та знайшла своє покликання, тож вже 13 років допомагає почати життя спочатку тим, хто опинився у складних життєвих обставинах.

Нині Олександру та її колег запрошують проводити просвітницькі лекції у школах, зокрема для учнів старших класів. Вони розповідають дітям про згубний вплив алкоголю, куріння та наркотиків. Також жінка допомагає у психологічній реабілітації жінкам, які зіткнулися з наркозалежністю. Крім того, щовихідних вона роздає обіди бездомним людям і тим, хто має обмежені ресурси для життя.

Від початку повномасштабної війни Олександра разом з колегами з благодійної організації почали й волонтерити на користь ЗСУ. "Під опіку" взяли 54-ту бригаду. Плели для військових сітки, робили вітамінні консервації, готували й передавали сухі пайки, випічку і навіть в’язали шкарпетки для бійців разом із дітьми.

Олександра визнає, що поки що збирати на дрони у них не виходить, але "дрібної" допомоги не існує". Допомагаючи військовим, вона вшановує країну, що прихистила її 33 роки тому.

Україна – це моя країна, хоч я і не народилася тут. Вона не відкинула мене, не виплюнула десь там на задвірки. А все-таки прийняла – такою, якою я була.

Тому я буду займатися волонтерською діяльністю, допомагати військовим у такий складний час, як можу

– наголошує вона.

На шляху до громадянства

Стаття 3 закону про громадянство свідчить, що люди, які проживали на території України станом на 24 серпня 1991 року (або станом на 13 листопада 1991 року, коли ухвалили перший закон про громадянство України), є громадянами України.

Однак, крім підтвердження факту проживання в Україні, важливою передумовою до підтвердження громадянства є наявність паспорта колишнього СРСР, пояснює керівниця напряму допомоги особам без громадянства благодійного фонду "Право на захист" Софія Кордонець.

У випадку Олександри, як уже зазначалося раніше, було лише рішення суду, яким встановлювався факт проживання в Україні станом на 13 листопада 1991 року, оскільки вона вже навчалася тут у той час, однак не мала паспорта громадянина колишнього СРСР.

Уже після того, як її життя почало налагоджуватись, жінка взялася за спроби відновити відомості про свої документи, аби мати можливість отримати український паспорт – зокрема, надсилала запит до посольства Казахстану з проханням надати їй копію так званої "форми 1" – заяви про видачу паспорта там за часів СРСР. Утім, спроби виявилися марними.

У 2020 році Олександра зверталася до Державної міграційної служби, де їй сказали йти до суду, аби підтвердити, що станом на 24 серпня 1991 року (або 13 листопада 1991 року) вона проживала в Україні. Так і зробила. Вона найняла адвоката та знайшла свідків, які б підтвердили це. Допомогло й те, що збереглися документи про навчання у Києві.

Ми частково виграли суд. Міграційна служба повинна була мені надати громадянство. Але мені відмовили

– резюмує Олександра.

Як пояснює старша адвокатка напряму допомоги особам без громадянства благодійного фонду "Право на захист" Вікторія Волинська, що нині безкоштовно веде справу Дрьомової, найбільшою перешкодою стало те, що минуло дуже багато часу.

Олександра юридично має право бути громадянкою України, але, за законом, крім наявності факту проживання в Україні станом на 13 листопада 1991 року, потрібен ще й підтверджений статус перебування особи у громадянстві колишнього СРСР.

Жінка отримала радянський паспорт на території СРСР, що є сучасним Казахстаном, але зараз це вже інша держава.

Ми направляли юридичний запит через Міністерство юстиції та консульство для підтвердження, що Олександра дійсно була документована радянським паспортом. Там відповіли, що такі форми оформлювалися на території іншої держави, тож документ нам надати не можуть

– пояснює правозахисниця і припускає, що архіви могли бути втрачені, адже у 1990-ті роки про електронний документообіг годі було й говорити.

Однак вихід знайшли. Минулого року з допомогою адвокатки Фонду Олександра подала заяву про визнання особою без громадянства до Державної міграційної служби України. Через 12 місяців розгляду заяви, ДМС визнала Олександру Дрьомову особою без громадянства, оскільки жодна країна не визнає її своєю громадянкою.

Завдяки цьому рішенню місяць тому жінка вперше за понад 30 років отримала тимчасову посвідку на проживання в Україні, що відчиняє багато "дверей", які так довго були для неї зачиненими. Цей документ спершу видається на один рік.

У день нашої розмови з Олександрою вона вперше за 33 роки змогла самостійно розрахуватися банківською карткою.

Як пояснює Софія Кордонець, термін проживання в країні рахується з моменту визнання людини особою без громадянства та отримання посвідки, незважаючи на те, що Олександра вже давно перебуває на території України і жодного разу не виїжджала за її межі.

Тепер Олександра легалізувала свій статус. Тому що, на жаль, у неї не було до цього жодних документів ,що підтверджують, що вона законно проживала на території України

– резюмує правозахисниця.

Через рік документ потрібно оновити і отримати ще одну посвідку на тимчасове проживання. Після двох років безперервного перебування на території країни з моменту визнання її особою без громадянства Олександра зможе отримати посвідку на постійне проживання.

Після того, як вона отримує посвідку на постійне проживання, матиме право подаватися на набуття громадянства після трьох років законного проживання на території України

– каже Софія Кордонець.

Однак і це ще не все. Разом з тим Олександра повинна буде подати заяву про прийняття до громадянства України, в якій засвідчити визнання і дотримання Конституції України та законів України, а також скласти іспити на знання основ Конституції України, історії України та іспит на визначення рівня володіння державною мовою.

Олександра вже плідно працює над удосконаленням української мови, відвідує курси – і виходить у неї добре.

Я мрію про громадянство України. Україна мені дуже багато дала. Зокрема, досвіду – як негативного, так і хорошого. Я вважаю, що це моя країна

– з впевненістю підсумовує Олександра Дрьомова.

Нагадаймо, що на Київщині для переселенців започаткують клуби вивчення української мови.